Олівіа Траммер: Для мене ніколи не існувало меж між класичною музикою і джазом

— Ви виховувалися в музичній сім'ї, хто з батьків мав на Вас більший вплив?

— Я не думаю, що можу виділити когось з них. Мені дуже повезло, що і мама, і тато виховували в мені музиканта, але кожен робив це по-своєму. Вони і зараз допомагають мені. Мої батьки дуже різні, але вони ідеально доповнюють один одного.

Мама вчила мене грати на фортепіано з чотирьох років. Ми сідали за інструмент, вона починала щось грати, а я повторювала, що дало мені можливість розвинути слух і музичне чуття. Тато ж надавав мені більше психологічну підтримку: давав поради, критикував мою творчість. Він завжди був чесний і відкритий зі мною. Але найголовніше — це те, що батьки завжди підтримували мене в ті моменти, коли життя здавалося занадто важким.

— Вони свідомо робили з Вас джазового музиканта?

— Чесно кажучи, до 13 років я взагалі не чула слова «джаз», але почала імпровізувати ще на початку свого навчання і намагалася повторити ті музичні елементи, які звучали в моїй голові, які я чула по радіо, або які грали мої батьки. Так я створювала той музичний словник, яким користуюся до цього дня.

І досі з насолодою згадую той час, те задоволення, яке я отримувала в дитинстві від занять. Для мене ніколи не існувало меж між класичною музикою і джазом — тільки звук і ті почуття, це бажання танцювати, що їх викликала в мені музика, мали значення.

Так що можу сказати, що грала джаз усе своє життя, іноді навіть не усвідомлюючи цього.

— Чи багато часу Ви приділяєте класичній музиці?

— До недавнього часу я досить багато грала класику. У мене було почуття, що я зобов'язана зберегти цю двоїстість своєї музики. Дуже рідко можна зустріти людину, яка б нерозривно поєднувала з самого початку класичну музику з джазом.

Два роки тому я почала приділяти їй менше уваги. Я бачу безліч чудових класичних піаністів, які присвячують своє життя лише класичній музиці, інтерпретації творів, що написані не ними. На певному етапі життя мені довелося зізнатися собі, що складання і імпровізація для мене важливіші, ніж інтерпретація, тому зараз я майже не граю класичну музику і лише іноді роблю нові аранжування. Але відмовитися повністю від неї не можу, адже я отримую величезне задоволення, коли чую класичні твори.

— Яка музика у Вашому плеєрі?

— Її там дуже багато. Це Стіві Вандер, Beatles, Карлос Сантана, Prince, Білл Еванс, Еріка Баду, Стенлі Кларк, Ширлі Хорн, Чік Коріа, Джимі Хендрікс, Led Zeppelin.

Такі музиканти як Ширлі Хорн або Білл Еванс завжди приваблювали мене своїм ліризмом, а виконавці, які замикають список, підкорили мене своїм потужним звуком і грувом. Чесно кажучи, мене не залишає відчуття, що я не знаю безлічі джазових альбомів, які повинен знати кожний фанат, просто я не хочу обмежувати себе, постійно слухаючи одну й ту ж саму музику.

— Чи згодні Ви, що стати справжнім джазменом можна тільки в Нью-Йорку?

— Для мене «джаз» — це, в першу чергу, допитливість або готовність імпровізувати, але не можна недооцінювати значення атмосфери, що панує в Нью-Йорку. Це нещадне місто з величезними культурними, соціальними відмінностями, але саме тут можна зрозуміти, ким ти є і чим тобі слід займатися, адже для того, щоб вижити тут, тобі доведеться визначитися і прийняти рішення. Нью-Йорк економить ваш час, якщо можна так сказати: тут людина розвивається дуже швидко, їй доводиться підлаштовуватися під ритм міста.

Ще в Нью-Йорку живуть унікальні люди. Тільки подивіться на них, які вони розкуті, як вони рухаються, скільки в них енергії. Мені здається, це теж має сильний вплив на творчість. Тому — так, музиканту варто приїхати сюди і випробувати свої сили.

— Чи складно було Вам, маленькій тендітній дівчині, знайти своє місце на джазовій сцені Нью-Йорка?

— Я б розділила свій нью-йоркський досвід на дві частини. Перша — це 2008 рік, коли я вчилася там, була дуже зайнятим студентом. Нас примушували працювати по-справжньому: коли сидиш в аудиторії з 30 голодними до знань і успіху студентами з усіх куточків світу, це дуже сильно мотивує. Навчання вичавлювало всі соки.

Через кілька років я знову повернулася до Нью-Йорка, щоб спробувати свої сили в ролі музиканта. Спочатку брала участь в численних джем-сейшенах, багато спілкувалася з різними виконавцями тощо. Це був зовсім новий досвід.

Звичайно, для маленької тендітної дівчини тут дуже багато перешкод, але головне — зарекомендувати себе хорошим музикантом, тоді всі питання відпадуть, упередження будуть розвіяні і все вийде. Як тільки я починала грати або давала послухати свої записи, мою майстерність визнавали. Завдяки цьому я завела безліч корисних знайомств.

— Розкажіть про співпрацю з Боббі Макферріном.

— Все розпочалося з того, що я отримала дзвінок з пропозицією про роботу: Боббі Макферрін потребував піаніста. Я погодилася. Він проводив майстер-клас для чотирьох студентів, і я стала його акомпаніатором. Все пройшло відмінно, і я подумала, що мене запросять взяти участь в його сольному концерті, що був запланований того вечора, але виявилось, що він збирається грати зовсім іншу програму, і я не була потрібна. Проте Боббі запросив мене зіграти з ним дуетом, але ми не обговорювали, що саме виконуватимемо, а лише домовилися про те, що він запросить мене на сцену.

І ось він викликає мене на сцену, ми починаємо імпровізувати — я на роялі, Боббі — голосом. Тут він сідає поруч і починає грати кілька нот, потім все більше і більше. Не знаю, чому, але я почала підспівувати. Поряд з Боббі я відчула себе настільки впевненою, що дала повну свободу своїй імпровізації, грала і співала все те, що спадало мені на думку. В результаті наш виступ перетворився на подвійний дует, де ми обоє співали і грали на роялі. Аудиторія була просто в захваті.

Мені дуже повезло, що я змогла виступити з такою легендою. Знаєте, удача дуже важлива і в музиці: можна займатися цілодобово, володіти неймовірною технікою, але залишитися невідомим, непоміченим, а можна отримати дзвінок, який визначить твою подальшу долю, виведе на вершину успіху.

— Ви пишете пісні на двох мовах: німецькою і англійською. Чи згодні Ви з твердженням, що німецька мова груба?

— Я почала писати пісні, коли мені було десь 14 років, і відтоді я весь час пишу і німецькою, і англійською мовою. В 2011 році випустила альбом Poesiealbum, де всі пісні написані німецькою.

Німецька — хороша мова і може звучати дуже красиво і в своєму роді унікально. Я не згодна з кліше, що вона груба. Коли пишу на ній, з'являються зовсім інші думки, ніж коли я використовую англійську. Логіка німецької мови примушує дивитися на речі під зовсім іншим кутом. Я б сказала, що розмовляти або використовувати різні мови — це як ходити в різному взутті. Звичайно ж, в результаті ви прийдете в одну й ту саму точку, але хода на каблуках і в кросівках різнитиметься.

— З ким з музикантів, які будь-коли жили на Землі, Ви хотіли б зіграти?

— Складне питання… Назву того, хто першим спав мені на думку: це Білл Еванс. Мені було б цікаво подивитися, наскільки гармонійно може поєднуватися наше музичне мислення — мій звук і його, і, звичайно ж, було б просто приємно зустрітися і поспілкуватися з кумиром.